fbpx

ПОДИХ МАНДРІВ. Стася Клюфас

285 

Книга “Подих мандрів” – це мандрівні нотатки про шлях до мрії, про пізнання світу і свободи, про уроки, даровані у мандрах, про буття під гаслом “бути там, де хочеться, і стільки, скільки хочеться”. Я прагнула вловити миті свободи і передати їх так, аби ви зуміли відчути подих мандрів.

Опис

    Як це – бути вільною? Як це – не мати постійного місця проживання й ледь не кожного дня планувати свій нічліг? Як це – мати лише 4 кілограми необхідних речей, що завжди спаковані та готові до переїзду? Як це – знаходити спільну мову там, де, здавалось би, стоїть мовний бар’єр?
    Я вірю, що книга “Подих мандрів” стане особливим моментом у житті кожного читача. Любов, яку я в неї вклала, наповнить і подарує вам сили; щирість, з якою підбирала слова, проникне у саме серце, подарує довіру до світу, а пережитий досвід надихне на здійснення ваших власних мрій. Чого щиро вам бажаю!

Стася Клюфас

Уривки з книги "Подих мандрів"

Кало – гірське містечко на висоті 1300 метрів на півдні найбільшого в країні штату Шан. Тут ми раділи прохолоді, дихали сосновим запахом і планували триденний трекінговий маршрут до озера Інле. Гірська краса розніжила нас, і ми довго відкладали цю подорож. Було таке, що ставили будильник з твердим наміром вирушити, але вранці вимикали сигнал зі словами «Мабуть, не сьогодні. Ось завтра точно вирушимо!» і вмощувалися під усе ще теплу ковдру.
Та одного ранку бажання рухатися стало сильнішим від тепла ковдри, й ми таки вирвались із рабства слимакування (стан, що межує часто з лінощами і спонукає не покидати зону комфорту). Сніданок, булки та гаряча кава на перекус, прощання з готелем, і ми знову – активні мандрівники. Проходячи повз магазини, вирішили, що нашого запасу вистачить, і нічого з продуктів не докуповували. Зрештою, дорога не така далека – якісь п’ятнадцять кілометрів. Пізніше про це пошкодуємо, але зараз, натхненні та неспинні, впевнено крокуємо до нової місцини.
Яка ж то радість – прогулюватися сосновим лісом, проходити через села, у яких, здається, не знають про існування часу. Рух Сонця тут панує над усім: з ним усе прокидається, з ним усе засинає. Обідню спеку перечекали в тіні, смакуючи ще теплу ранкову каву та заздалегідь прихоплені булочки. Ми не поспішали, бо до місця, де планували заночувати, залишалося йти недалеко. Десь біля 16.00 год, втомлені та вже досить голодні, прибули до села. Залишилося знайти місце для ночівлі. На карті таке є. Приходимо туди, а нам:
– Зараз не приймаємо гостей.
– Зрозуміло. Підкажіть, де ми могли б переночувати?
– Ідіть туди, шукайте десь там!
Не розуміючи, куди саме, продовжили шлях головною вулицею села. Перше, що було в планах – знайти магазин і придбати хоч щось з їжі. Та дивина: як тільки нас бачили місцеві, одразу зачинялися вікна та двері. А при наближенні нам кричали «No!» і махали руками в якийсь невідомий напрямок.
Походивши по селу, ми так і не зуміли купити щось поїсти чи, тим паче, знайти житло. Уже вечоріло, потрібно було визначатись. Голодні та втомлені, вирішили повернутися туди, звідки прийшли. Найшвидший шлях – автостоп. Рух на дорозі не був інтенсивним, та машини все ж їздили. Стояти не було сенсу, тому вирішили йти в бік до головної траси з надією, що якийсь тракторець та й зупиниться. Усі пролітали повз. Одна машина зупинилась з іншого боку дороги. Водій вийшов і, знімаючи на телефон відео, запитав, куди та звідки йдемо і де наш гід. Стало ясно, що підбирати він нас не планував, тому ми продовжували йти. Сміялися, що таким темпом повернемось у Кало десь перед 24.00 год.
Та раптом зупинилася машина. Перекинувшись кількома словами, водій повідомив, що може нас підвезти 10 км до головної дороги, де можна буде знайти таксі. Подякувавши та зрадівши, ми нарешті поїхали. Нам одразу видали маски та запропонували обробити руки. На задньому сидінні була старша жінка, яка періодично «поливала» нас і себе антисептиком з великої пляшки. Було видно, що вони бояться за своє здоров’я. Відчувала їхній страх і водночас бажання допомогти нам попри ймовірний ризик.
Ми ще не знали, що того дня в М’янмі підтвердили перший випадок захворювання на коронавірус. Це була жінка-гід, яка водила днями групу туристів у цій місцевості, тому всі сахалися нас і відганяли, наче мух.
Добралися до Кало, та це вже було не те місто, з якого ми вийшли вранці: порожні вулиці, сильний запах хлорки. Те, що було доступним раніше, тепер стало зачиненим, тому навіть тут нам було важко знайти житло. Остання надія – готель, з якого вийшли вранці. Там нас, на щастя, прийняли (з проханням не виходити в місто).
Шоковані миттєвими змінами та не знаючи, що робити далі, засинали, пригадуючи доброту та відвагу сім’ї, яка попри чималий страх і ризик допомогла нам у дорозі. Найважче робити добро в часи страху, і сила цього вчинку явно могутніша, ніж колинебудь.
Мам, я сьогодні бачила океан – він безмежний і прекрасний! Красу такої сили я зустрічала лише в Гімалаях. А ще був храм на високій скелі, низ якої поступово підмивають хвилі того ж безкрайнього океану. Мені якось подумалося, що океан – це те вічне, що було й буде до та після нас. А храм на скелі – це і є та божественна піщинка, яку так оберігаємо, за яку так міцно тримаємося-чіпляємося та звемо життям. Так мені хочеться сховати всіх рідних, любих і найдорожчих для вас людей в той храм на скелі, недоступний для океану. Щоби ми, як ті боги, якщо вони є, насолоджувалися хвилями та неймовірними краєвидами.
Знаєш, Мам, ми з Ігорем якось так і живемо зараз, насолоджуючись краєвидами. Іноді вриваються вітри тривоги, неспокою і наганяють дощі. Та не переживай, Мам! Ми любимо дощ і вчимося з ним жити. Я б так хотіла, аби ти побачила океан!
Виявляється, озеро Інле – єдине місце у світі, де росте особливий вид лотоса, з волокон якого виготовляють коштовний шовк. А ткацькі станки, які бачила в музеях, тут – робочі машини, що допомагають створювати тканину. Зауважила молоду дівчину, чий погляд був прикутий до кожного руху майстрині, яка іноді зупинялась, аби замінити котушку ниток, перевірити свою роботу чи щось пояснити. Незабаром і їй доведеться оволодіти цим стукотливим тканинотворцем. І коли це станеться, коли вона сяде за станок, то по десять годин на добу та шість днів на тиждень переплітатиме окремі нитки, створюючи цупку тканину, яка згодом стане для когось одягом або, можливо, прикрасить чийсь стіл.
Наступного ранку, сідаючи снідати на терасі готелю, звернула увагу на скатертину. Її сплетіння були не надто досконалі, й одразу уявила ту жінку за ткацьким верстатом. То вже, мабуть, йшла 9 година роботи, її спина затерпала і вона про щось мріяла, тому пропускала сплетіння. Раптом необережним порухом руки я розлила чай на скатертину, думаючи, про що мріяла жінка, яка її створила. Незбагненний взаємозв’язок переплітає нас, окремих ниточок, у вишукану або не дуже, проте точно цупку тканину життя.
Перед новим досвідом мене часто опановує страх. Та коли Ігор бере за руку й каже: «Йдемо, буде цікаво!» – по-дитячому довіряю та відкриваю для себе нові дивовижні світи. Цього разу була досі незнана для мене тиша та якась безкінечна темрява – уперше побувала в дуже глибокій печері. Замкнутий простір зазвичай лякає, але там іноді було навіть затишно. Думки та дихання в печері стають гучнішими. Тиша провокує звучання. Мимоволі мугикала собі щось під ніс, слухала себе, ніби шукала свій голос. І тут я подумала, що пісня маленької дівчинки – це ода довколишній красі, дивування могутності Всесвіту, що творить усе довкола. Пісня Дівчини – це пісня, що приваблює, манить до себе; перші дотики до сили і керування нею; відчуття контакту зі світом. Пісня Жінки – це ода творенню життя, усвідомлення своєї сили та єдності зі світом. Жінка, як земля, здатна давати нове життя.
Ішов третій тиждень мандрів, а в моїй голові зринало все більше думок. Минуле, минуле, знов минуле. Що туди мене повертає? Якісь невирішені питання? Сниться театр і що запізнююсь на виставу. Прокидаюся з думками про професію і моє випадання з неї. Так довго без сцени, відколи стала на шлях акторства, ще не була. І хтозна, скільки ще часу так буде. Розумію, що втрачаю свої навики, тож після подорожі доведеться відновлювати все спочатку. А, можливо, все зміниться і не захочу повертатися до акторства? Даю собі час на перезавантаження.
За цими думками й забула, що в Непалі і незабаром йтиму в похід до базового табору Евересту. І замість того, аби насолоджуватися миттю, запускаю спогади з минулого, тягаю їх скрізь із собою. Якісь уривки з діалогів, в думках комусь щось постійно пояснюю, чомусь згадую текст ролі. Стоп, так більше не хочу! Ось вона я – вільна, чиста, без упереджень, готова відкривати та відкриватися. Любов – мова, яку розуміють усі. Турбота – сила, що нас зближує. Постійно запитую в себе: «Які маленькі кроки правди зробила сьогодні, чи подякувала за смачну їжу, чи надихнулася від чудової погоди?» Нагадую про ті маленькі цеглини, що формують великі будівлі. Як колись вибудовувала сценічний образ, так зараз вибудовую себе.
Що для мене означає дійти до базового табору? Це втілити багаторічну мрію, повірити у свої сили, вкотре закохатися в Ігоря. Базовий табір – не просто мрія. Це те, що надихало самим фактом свого існування, надавало сили, те, що відривало від звичного способу мислення. Думки про нього надихали та давали змогу не застрягати в одноманітній рутині. А тепер це місце подарувало мені розуміння, що я здатна на більше, ніж можу собі уявити. Завдяки йому пізнала ще одну свою рису – я дуже цілеспрямована, спроможна докласти максимум зусиль і подолати власне безсилля, аби досягнути запланованого. Мені просто потрібно вірити. Збагнула для себе простий закон: я стаю сильнішою в тому, що практикую, як на рівні вчинків, так і на рівні думок.
Як же ж сильно я люблю гори. Тут часто зіштовхуюся з відчуттям, коли тіло на межі, а внутрішньої енергії більше, ніж коли-небудь. І ця енергія – набагато потужніше паливо для руху вперед, аніж фізична. Коли веде цікавість, коли нестерпно хочеться дізнатись, що за тим пагорбом, ось тоді відкриваються резерви, які допомагають перетинати межі. Так пізнаю свої можливості, які виявляються значно більшими, ніж думаю. Водночас з усвідомленням власної сили приходить розуміння, що в цьому безмежному світі є щось значно більше, ніж я здатна осягнути своїм розумом, і це надихає.

Декілька відео з нашої подорожі

Більше відео з цієї мандрівки ви можете знайти на каналі “Вйо у мандри” у Youtube.

ПОДИХ МАНДРІВ. Стася Клюфас

Додаткова інформація

Вага 0.315 kg
Розміри 19.6 × 14.3 × 2.2 cm
Рік видання

2021

Обкладинка

тверда

ISBN

978-617-8021-39-9

Кількість сторінок

280

Мова

українська

QR-коди у книзі

так

1 відгук для ПОДИХ МАНДРІВ. Стася Клюфас

  1. Roman

    Подих мандрів

    Не скажу що ця книга надихнула мене на подорожі, але на домисли і фантазії.

    Книжка все одно залишає осад від ковідової ситуації, яка наче сковує нашу волю полетіти з мандрівницею.

    Найбільше сподобались уривки про яків
    і про скутери. Авторка назвала яків за їх уміннями, здібностями і особливостями.
    Точно таке враження і від скутерів, які орендувала молода пара.
    І тут падаю на домисли, що і сам би міг бути тим яком, тим вірним другом в дорозі.
    Ті яки наче ті Оми(гіди), які відвертаючи увагу, допомогли подолати великі відстані. Це точки піднесення перед можливістю впасти, рука допомоги і втілення сили.

    «… слимакування( стан, що межує часто із лінощами і спонукає не покидати зону комфорту).» – мій улюблений стан.

    «Ми йшли та їхали, відвідували та бачили, зупинялися та бігли просто для того, аби насолоджуватися цим світом, аби пам’ятати, що живемо не заради «заробити», «купити», «збудувати» та «продати».»
    – як казав солдат Куля з фільму ДМБ: «Точно в ціль»

    Загалом книжка молодіжна, мелодійна і гарно читається. Надихнула швидше написати щось своє, ніж мандрувати.
    Хоча видно, що мандри творять людину.

    Відгук, обо як я люблю казати рев‘ю
    Роман Микітчак,
    Email: romanmykitchak@gmail.com

Додати відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Догори